Звоните Пн-Пт с 9 до 19
+38 (044) 237-59-59
+38 (067) 443-58-63
advocata@gmail.com
advocata@lawukraine.com.ua 


Дивитись карту

 Оставить заявку или задать
  вопрос Вы можете заполнив
    форму:

Задать вопрос
Kонтактное лицо*:
Телефон*:
E-mail:
Сообщение*:
Чтобы воспользоваться формой, включите поддержку JavaScript и Cookies в браузере.
* помечены обязательные поля

      Мы обязательно с Вами
       свяжемся!


 

Статті та інша корисна інформація

ЗАМКНУТЕ КОЛО СУДДІВСЬКОГО СВАВІЛЛЯ – ПРИЧИНИ, ПРО ЯКІ НІХТО НЕ ХОЧЕ КАЗАТИ ВГОЛОС

ЗАМКНУТЕ КОЛО СУДДІВСЬКОГО СВАВІЛЛЯ Сьогодні дуже багато говорять про вибіркове правосуддя, про можливість судів будь-яку справу вирішити «як треба». Чи дійсно воно існує і на чому ж воно ґрунтується в нашій країні? Невже існує в межах чинного законодавства, яке виступає інструментом для цього? Нажаль так. Зокрема, в цивільному судочинстві для цього законодавець прямо передбачив норму – п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України.

Ефективність судового захисту, ухвалення законного й обґрунтованого рішення значною мірою залежать від нормативної врегульованості цивільних процесуальних правовідносин. Касаційна перевірка рішень і ухвал є однією з найважливіших гарантій права на судовий захист порушених прав і свобод, касаційний перегляд є засобом забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Особливе значення має застосування права судом касаційної інстанції.

Згідно ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд,  здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує  кожному  право  на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією, законами України,  а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Стаття 14 вказаного Закону передбачає, що учасники  судового  процесу  та  інші  особи  у випадках і порядку,  встановлених  процесуальним  законом,  мають  право   на апеляційне  та  касаційне оскарження судового рішення,  а також на перегляд справи Верховним Судом України. Стаття 7 - кожному гарантується захист його прав,  свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для  забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки,  встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Кожен  має  право  на участь  у  розгляді  своєї справи у визначеному  процесуальним  законом  порядку  в суді будь-якої інстанції.

Досить давно науковці-практики вказують на необхідність певних змін окремих положень ст. 328 ЦПК України, зокрема щодо повноважень судді-доповідача у відкритті касаційного провадження, в тому числі відмові в його відкритті; зупинення виконання рішення (ухвали) суду, яке набрало законної сили; поновлення строку на подання касаційної скарги (згідно зі ст. 328 ЦПК України зазначені питання суддя-доповідач вирішує одноособово). Однак з урахуванням правового статусу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як єдиного в Україні суду касаційної інстанції з розгляду цивільних справ, рішення якого є остаточними і не підлягають оскарженню, згадані питання доцільно розв’язувати колегіальним складом суду. Це підвищило б рівень обґрунтованості й об’єктивності судових рішень, запобігало судовим помилкам, тому що застосувати поняття «не обґрунтованість скарги і якщо викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи» можна при сильному бажанні застосувати до будь-якої справи, навіть не перевіряючи її, що на превеликий жаль і відбувається в порушення норм Конституції України. Положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина, але нажаль це положення не діє.

У рішенні Конституційного Суду України № 9-зп від 25 грудня 1997 року вказано: «Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Cуддівське свавілляЩе у 2009 році у Верховному Суді України розглянуто проект Закону України “Про внесення змін до статті 328 Цивільного процесуального кодексу України” (щодо забезпечення права на касаційне оскарження), внесений на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України Мірошниченком Ю.Р., Князевичем Р.П., Каськівим В.В. (реєстр. № 5371 від 23 листопада 2009 року; далі – законопроект). Автори законопроекту пропонували виключити положення пункту 5 частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), відповідно до яких суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Разом із тим у законопроекті пропонувалось викласти в новій редакції частину четверту статті 328 ЦПК України, в якій визначити, що суддя-доповідач, встановивши, що є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги. Але на думку деяких вітчизняних фахівців даний законопроект не можна було прийняти і його так і не прийняли. Пояснювали це тим, що загальноєвропейська тенденція до концентрації активності касаційного суду на вирішенні принципово важливих питань судової практики обумовлює необхідність зменшення кількості справ, що перебувають на розгляді в цьому судовому органі, уникнення надмірного навантаження.

Отже прикриваємось «загальноєвропейською тенденцією» і боремось з навантаженням ціною порушення конституційних прав і інтересів наших співгромадян. Таке «навантаження» при розгляді справ про адміністративні правопорушення вже побороли внесеними змінами і в КУпАП позбавивши людей конституційного права на звернення до суду касаційної інстанції зі скаргами на постанови по цій категорії справ. Мовляв, ця категорія справ не так важлива і усунення повноважень у на той час Верховного Суду України щодо розгляду таких скарг «розвантажить» роботу суду касаційної інстанції. Нажаль, ніхто не зробив об’єктивного правового аналізу і не прийшов до розумного висновку про всю катастрофічність таких законодавчих змін. На сьогоднішній день внаслідок над неякісного та, як правило, помилкового розгляду справ судами про адміністративні правопорушення, наприклад, в сфері дорожнього руху (ст. 124 КУпАП - внаслідок корупційних дій працівників ДАІ, поверхневого розгляду справ без виклику сторін, тощо), з суттєвими порушеннями втричі зростає кількість цивільних справ, які розглядаються роками внаслідок цілого валу позовів про відшкодування шкоди за наслідками сумнівних обставин ДТП, де невинних осіб притягнуто до адміністративної відповідальності, а обставини пригоди та несправедливі звинувачення в порушенні вимог ПДР судами при розгляді справ за КУпАП не були враховані. З внесенням Законом України від 24.09.2008 р. змін та доповнень до КУпАП, оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення відбувається виключно в порядку позовного або апеляційного провадження. Проте норма, яка закріплює, що постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими Кодексом України про адміністративні правопорушення(ст. 288 КУпАП), потребує принаймні декількох уточнень. Нечітка визначеність щодо суду, який має розглядати скаргу на постанову адміністративного органу (посадової особи) у справі про адміністративне правопорушення, форми і змісту скарги призводить, знову ж таки в умовах великої завантаженості судів, до зволікання, затягування процесу розгляду скарги або неоґрунтованої відмови в оскарженні постанови у справі про адміністративне правопорушення. Розумно б було встановити, що оскарження постанови адміністративного органу у справі про адміністративне правопорушення має відбуватися в районному, районному у місті, міському чи міськрайонному (як адміністративному) суді (п. 2 ч. 1 ст. 18 КАСУ) шляхом подання адміністративного позову з дотриманням вимог, встановлених ст. 106 КАСУ, і розглядається за правилами провадження, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України з врахуванням порядку, визначеним статтями 277—293КУпАП, та повернути головам вищестоячих судів повноваження переглядати постанови по справах про адміністративні правопорушення.

Зараз стало актуальним орієнтуватись на загальноєвропейську тенденцію, але разом з тим право на справедливий судовий розгляд Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод не регламентовано і за своєю природою потребує державного регулювання, яке може змінюватися залежно від місця та часу, відповідно до потреб та ресурсів суспільства або окремих осіб. Чи не зрозуміло тепер чому до цього часу Україна не увійшла до ЄС? Питання євроінтеграції ще довго буде виглядати як шлях до світлого далекого майбутнього поки не вирішені головні питання судової системи в нашій країні. Наш уряд не хоче зрозуміти, що право на справедливий судовий розгляд окреслює обмеження, але вони не повинні зачіпати саму сутність цього права. Судова система є ефективною, якщо діяльність касаційного суду спрямована насамперед на забезпечення єдності правозастосування, а не «розвантаження» судів від роботи ціною в порушення прав осіб, що звернулись задля поновлення своїх порушених прав. Судді Вищого спеціалізованого суду України дуже активно і охоче «користуються» положеннями п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України, що дійсно розвантажує їх і без того важкі робочі будні. Навіщо витребовувати справу з суду першої інстанції, досліджувати її матеріали та розглядати касаційну скаргу по суті витрачаючи свій час, коли можна скласти ухвалу на півтори сторінки про відмову у відкритті касаційного провадження, так як «касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи». Це ж дійсно розвантажує систему – людей на посадах, які теж хочуть вчасно до дому зайнятись своїми справами. В апеляційній інстанції інший підхід для «розвантаження» - навіщо витрачати час і касувати незаконне рішення, коли скласти ухвалу «без змін» за часом займає менше і думати багато не треба, все рівно скоро євроінтеграція.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини як єдиний повноважний орган з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції вважає, що вказане право має тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує серед іншого принцип верховенства права. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, зокрема, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів. З наведеного вище випливає, що Європейський суд не розглядає як відхилення від принципу правової визначеності передбачену законом можливість виправлення судових помилок, допущених при розгляді справи попередніми судовими інстанціями, в яких судове рішення набуло законної сили, проте процедура перегляду судових рішень, що набрали законної сили (за правилами ЦПК України – це суд касаційної інстанції), має відповідати певним вимогам. Основними серед них є: перегляд рішень, що набрали законної сили, може здійснюватися лише судами вищої ланки, які є наступною інстанцією щодо судів, рішення яких переглядаються; право порушити провадження щодо перевірки судового рішення, що набрало законної сили, має бути обмежене лише певним часом. Практика Європейського суду з прав людини визнає касаційну інстанцію не обов’язковою (див. § 37 рішення від 19 грудня 1997 року у справі “Brualla G?mez de la Torre v. Spain”), проте у тих випадках, коли касаційні суди створені, „право на суд” у них повинно бути забезпеченим.

Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/2007 року від 11.12.2007 року раз’яснені норми ч.1 ст. 51 и п.8 ст.129 Конституції України: «Реалізація права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанції. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина». Отже, "перегляд" не може бути обмежений жодними законами (із рішення КСУ), так як права, що гарановані ч.1 ст.51 КУ не можуть бути обмежені (ст. 64 КУ).

А "перегляд" включає як мінімум – витребування справи, відкриття провадження и т.д.
Тобто, якщо немає "перегляду", то і немає "гарантій відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина". Саме перегляд, який передбачає: відкриття касаційного провадження, витребування справи, направлення копій касаційної скарги та доданих до неї матеріалів та вимоги передбачені ст. 322 Попередній розгляд справи і ст. 333 Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції ЦПК України, може бути гарантією виконання вимог ч.1 статті 55, п.8 ч. 3 стаття 129 Конституції України.

Чи забезпечуються в Україні ці гарантії? Після отримання ухвали від Вищого спеціалізованого суду України про відмову у відкритті касаційного провадження за ч. 5 ст. 328 ЦПК України (таких ухвал один практикуючий юрист м. Києва за останній місяць отримав п’ять по різним цивільним справам, в яких були подані касаційні скарги) особа направила скарги до Вищої ради юстиції України, Вищої кваліфікаційної комісії сіддів та безпосередньо до голови ВССУ щодо обмеження такою відмовою у відкритті касаційного провадження права особи на правосуддя.

Із відповіді заступника голови Вищої ради юстиції від 21.06.2013р. № М-941/1,2-5918/019-13:

«У Вищій раді юстиції опрацьовано Вашу скаргу щодо незгоди з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 квітня 2013 року про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 6-9867ск13 за Вашою касаційною скаргою на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 5 листопада 2012 року та апеляційного суду Житомирської області від 24 січня 2013 року, повідомляємо наступне.

Вища рада юстиції діє в межах повноважень, визначених у ст.. 131 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про Вищу раду юстиції», і не вправі надавати правову оцінку судовим рішенням, у тому числі висновкам суду касаційної інстанції щодо наявності підстав для відкриття касаційного провадження у справах.

Отже, Ваша скарга не містить відомостей, які могли б слугувати підставою для призначення в порядку ст. 25 Закону України «Про Вищу раду юстиції» перевірки відносно названої судді.

З приводу неналежної, як вважаєте, організації роботи у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ інформуємо, що організаційне забезпечення роботи суду касаційної інстанції здійснює його апарат, який очолює керівник апарату суду. Названа особа несе персональну відповідальність за належне організаційне забезпечення суду, суддів та судового процесу (статті 149, 150 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»), а відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 34 вказаного Закону контроль за ефективністю діяльності апарату суду здійснює його голова».
І
з відповіді начальника управління ВССУ без дати № 6-9867ск13:
«…Звертаємо Вашу вагу, що правовою підставою постановлення вказаної ухвали ВССУ став припис пункту 5 частини 4 ст. 328 ЦПК України, згідно з яким, у разі якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Вказана ухвала ВССУ згідно зі ст. 349 ЦПК України набрала законної сили».

Але з чого можна впевнено стверджувати, що суддя суду касаційної інстанції дійсно знайшла підстави касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи?

Аналіз практики за 2007 – 2009 роки ухвалених рішень Верховним Судом України за касаційними скаргами вказує на те, що при їх розгляді було 28 505 (двадцять вісім тисяч п’ятсот п’ять) відмов на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України (дані з Єдиного державного реєстру судових рішень – на 18.12.2009 року). На сьогоднішній день такі показники в практиці діяльності ВССУ збільшились втричі. Це вказує на те, що конституційне право громадян України на касаційне оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанції систематично і все більше обмежується.

Отже, першим кроком, який повинен здійснити законодавець задля хоча б часткового забезпечення функціонування правової системи в нашій країні (так як це не єдина причина негативного стану), - виключити з частини 4 ст. 328 ЦПК України пункт п’ятий, але поки що жодна з політичних сил такий законопроект не вносить.

Климчук А.В.

<< Назад

  Яндекс.Метрика
сайт створено компанією сайт разработан компанией Эффект